Классика - онлайн! Перша Українська Радіостанція Класичної Музики

Language

EnglishFinnishFrenchGermanItalianPolishRussianSpanishEstonian

Пошук

Нас відвідують

На даний момент 49 гостей на сайті

Про Погоду

Наш Ефір


Зараз звучить
- Автор - Назва:
Beethoven - Symphony #3 In E Flat, Op. 55, "Eroica" - 2. Marcia Funebre: Adagio Assai
Наступний
- Автор - Назва:
Schumann - Piano Concerto In A Minor, Op. 54 - 1. Allegro Affettuoso
Слухачів: 12
Кбіт/сек: 128

Facebook user?

Опитування

Слухати класичну музику – це для Вас:
 

День народження

23 червня 2017
Johannes Gutenburg 1400
Empress Josephine 1763
Duke of Windsor 1894
Alan Turing 1912
Sir Leonard Hutton 1916
David Kernan 1939
Adam Faith 1940
Ted Shackleford 1946
Paul Arthurs 1965

Фото дня

vilboa.jpg

Рекомендуємо

Портал
Кошиць PDF Друк e-mail
Неділя, 20 червня 2010, 17:33

ОЛЕКСАНДР КОШИЦЬ
(12 вересня 1875 – 21 вересня 1944)


Майбутній хоровий диригент, композитор, етнограф і письменник-мемуарист народився в селі Ромашки, Канівського повіту (нині Миронівський район Київської області) у сім’ї священика. 1877 року батько переїхав до Шевченкового краю – у Тарасівку Звенигородського повіту. Свого часу Тарас Шевченко наймитував у його прадіда - священика Григорія Кошиця, а згодом, коли вже був вільним художником (1845), – безуспішно сватався до його дочки Феодосії (Тодосі).

У 1884 році Олександр Кошиць вступив до Єпархіальної Бурси в Богуславі, у 1890 році перейшов до Київської духовної академії, де одержав диплом Академії і вчений ступінь кандидата богословія (1901). Працював учителем у 1902 році у Духовній жіночій гімназії в Ставрополі, а потім – викладачем історії в Учительськім інституті. З 1903 по 1905 роки збирав і записував козацькі пісні на Кубані, які згодом опублікував у збірці «500 кубанських народних пісень».

Повернувшись до Києва у 1904 році, вчителював у різних гімназіях, керував хорами Духовної школи, Школи сліпих, Комерційної школи, хором студентів Університету св. Володимира. Згодом перейшов на роботу до Музично-драматичного інституту Миколи Лисенка, вів клас хорового співу та одночасно студіював композицію у професора Любомирського. З 1911 року дирекція Імператорського музичного училища запропонувала йому вести клас хорового співу в училищі, а пізніше – в консерваторії. У 1912 завідував капельництвом в Театрі ім. Садовського, а в 1917 – диригентуру Київської Опери.

Того ж 1917-го Центральна Рада покликала Кошиця до Музичної Театральної Комісії, яка була зародком пізнішого Міністерства Мистецтв України. За часів Директорії він спільно зі  Стеценком стає  співорганізатором Української Республіканської Капели, з якою, за дорученням С.Петлюри, здійснив концертову подорож по Західній Європі й Америці. Цей колектив, на той момент найкращий в Україні, засобами мистецтва інформував світ про боротьбу українського народу за незалежність. Після падіння УНР Кошиць із хором уже не зміг повернутися до України.

Українська республіканська капела Олександра Кошиця успішно гастролювала по європейських столицях: їй з 1919 аплодували Чехословаччина, Австрія, Швейцарія, Франція, Бельгія, Голландія, Англія, Німеччина, Польща, Іспанія. У 1922 О.Кошиць зі своїм хором виїхав у турне до Америки, де користувався ще більшим успіхом, ніж у Європі. Хор завоював грандіозну славу в США, Аргентині, Уругваї, Бразилії; з великим успіхом він концертував між у 1923-24 по Канаді, Кубі, Мексиці, Флориді, Каліфорнії.

1926 – оселився в Нью-Йорку, працював в Америці й Канаді над вихованням нових диригентів: провадив музичні курси для диригентів тощо. Писав церковні твори (5 літургій, окремі співи), обробляв народні пісні. У Нью-Йорку продовжував популяризувати українську музику своїми композиціями, аранжуваннями та грамофонними записами. Музичне видавництво «Вітмарк і син» видало масовим тиражем переклади англійською мовою сорока двох українських народних пісень в обробці Олександра Кошиця.

Попри тріумфи в Європі, Південній та Північній Америці, Кошиця все частіше мучила нестерпна ностальгія, тривожила звістка з батьківщини. Своїм друзям він писав: «Єдина моя надія, що держить мене на землі і дає сили жити, – це бути перед смертю дома, побачити милих друзів, мій дорогий Київ, мою Україну». На жаль чи на щастя, бюрократична система узгоджень розтягувала такі процедури на роки. Востаннє 1928 року надійшло повідомлення, що його кандидатуру на повернення в Україну не затверджено.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити